1. Змінами до статті 3 Закону України «Про доступ до судових рішень» передбачено, що у судовий реєстр потраплятимуть всі без винятку судові рішення, тобто за логікою суб’єкта законодавчої ініціативи, це будуть і рішення, які приймаються на етапі досудового розслідування. За такого підходу абсолютно нівелюється суть рішень суду на оперативно-розшукові заходи та негласні слідчі дії, а також щодо вирішення інших питань, які прямо пов’язані із таємницею слідства. Негативний ефект від такого кроку додатково посилюється тим, що у законопроекті передбачається, що у всіх судових рішеннях, які повинні вноситися до реєстру опублікуванню підлягатимуть, зокрема, імена (ім’я, по батькові, прізвище) учасників судового процесу.

Крім того, необхідно усвідомлювати, що значний масив судових рішень (в першу чергу процесуальні ухвали) носить проміжний характер, жодним чином не зачіпає права та інтереси учасників процесу і не становить жодного інтересу з практичної точки зору для інших суддів, адвокатів, юристів. Внесення ж до Реєстру судових рішень такої кількості процесуальних документів ускладнить пошук дійсно корисної інформації, а також створить додаткові труднощі щодо адміністрування відповідного процесу і забезпечення безперебійної роботи відповідного реєстру.

Відповідно до положень Рекомендації  R (95)11 Комітету Міністрів Ради Європи щодо відбору, обробки, представлення та архівації судових рішень у правових інформаційно-пошукових системах, може здійснюватися відбір судових рішень, який має, з одного боку, забезпечувати широкий і всебічний доступ до інформації про судові рішення і, з іншого боку, виключати вірогідність накопичення непотрібної інформації.

Стосовно можливості повної публікації імен (ім’я, по батькові, прізвище) учасників судового процесу, то такі зміни суперечать міжнародним зобов’язанням нашої держави в частині захисту персональних даних особи, зокрема положенням Конвенції про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних (ратифікована Законом України від 06.07.2010 року).

2. Частина 3 статті 54 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» забороняє суддям балотуватися на виборні посади до парламенту та органів місцевого самоврядування.

Відповідна заборона вже визнавалася такою, що не узгоджується із положеннями Основного Закону України, зокрема у рішенні Конституційного Суду України від 17 квітня 2003 року № 9-рп/2003.

3. Підстави для притягнення до дисциплінарної відповідальності є надзвичайно розмитими і такими, що не виключають їх неоднозначного трактування, а також можливості свавільного притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

Наприклад, згідно статті 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за істотне порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя, що унеможливило учасниками судового процесу реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків, або ж за порушення засад порушення засад гласності і відкритості судового процесу, порушення засад рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Зазначені порушення є наскільки загальними за своїм змістом, що за бажанням будь-який вчинок судді може бути протлумачений як дисциплінарне правопорушення, що не узгоджується з вимогою принципу правової визначеності.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України принцип правової визначеності означає, що “обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки” (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року N 17-рп/2010).

Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 також зауважив, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

Європейський суд з прав людини також зауважував, що закон, по-перше, повинен бути доступним, щоб в особи була можливість знати і посилатися на правові норми, які застосовуються у справі. По-друге, норми закону повинні бути чітко сформульовані, щоб особа могла їх розуміти і регулювати свою поведінку, а також передбачити можливі наслідки застосування закону (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Моннел і Морріс проти Сполученого Королівства» від 2 березня 1987 року, рішенні по справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» від 23 вересня 1998 року).

4. Щодо порядку здійснення дисциплінарного провадження.

Частина 2 статті 93 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює особливий порядок звернення зі скаргою (заявою) щодо поведінки судді, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність судді.

Сутність відповідних змін полягає в тому, що громадяни вправі здійснювати таке право особисто або через адвоката, юридичні особи – виключно через адвоката, органи державної влади та органи місцевого самоврядування – через адвоката або прокурора.

Таким чином для юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування фактично обмежується конституційне право на звернення, гарантоване статтею 40 Конституції України, яка закріплює, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів.

Згідно частини 2 статті 64 Конституції України відповідне конституційне право не можу бути обмежене за жодних умов.

У цьому ж випадку закон встановлює обмеження відповідного конституційного права, оскільки пов’язує його із наявністю волевиявлення іншої  особи – адвоката або прокурора, без наявності яких відповідна скарга не може бути передана безпосередньо на розгляд дисциплінарного органу.

Згідно з частинами другою, третьою статті 22 Основного Закону України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Як зазначив Конституційний Суд України, звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини – це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. (абзац четвертий підпункту 5.2 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005).

Крім того, необхідно враховувати, що таке попереднє вивчення скарг на діяльність суддів з боку прокуратури є свого роду формою контролю за діяльністю суддів, що згідно правової позиції Конституційного Суду України, яка викладена у Висновку від 5 листопада 2003 року № 2-в/2003, не узгоджується з положеннями Основного Закону України.

5. Частина 2 статті 53 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає можливість переведення судді до іншого суду без його згоди, тобто в примусовому порядку, зокрема, і в якості дисциплінарного стягнення.

У зв’язку з цим варто зауважити, що відповідно до статті 1 Конвенції Міжнародної організації праці про скасування примусової праці № 105 (конвенція ратифікована Законом України від 5 жовтня 2000 року), кожний член МОП, який ратифікує цю Конвенцію, зобов’язаний скасувати примусову або обов’язкову працю і не вдаватися до будь-якої її форми, зокрема, в якості засобу підтримання трудової дисципліни.

Згідно положень частини 1 статті 2 Конвенції МОП про примусову чи обов’язкову працю № 29 (зазначена конвенція теж обов’язкова для України) примусова чи обов’язкова праця означає будь-яку роботу чи службу, що її вимагають від будь-якої особи під загрозою якогось покарання і для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг.

Крім того, аналіз трудового законодавства України (статті 32-34 Кодексу законів про працю України) передбачає, що переведення працівника на іншу роботу допускається лише за його згодою.

У цьому випадку встановлення для суддів такого дисциплінарного стягнення як переведення на іншу посаду є нічим іншим як дискримінацією у порівнянні з іншими категоріями працівників у розумінні пункту «b» частини 1 статті 1 Конвенції МОП про дискримінацію в галузі праці та занять № 111, а також є порушенням вимог частини 3 статті 43 Конституції України щодо заборони примусової праці.

Аналізована стаття 53 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає можливість переведення судді без його згоди до іншого суду у випадку ліквідації, реорганізації чи припинення роботи суду. При цьому, якщо поняття «ліквідація та реорганізація» є зрозумілими, оскільки їх зміст розкривається в інших законах, то встановити, що мається на увазі під поняттям «припинення роботи суду» не видається можливим. Відсутність чіткості у розкритті цього поняття (наприклад, який строк є достатнім для того, щоб констатувати про те, що суд припинив свою роботу, хто конкретно встановлює та приймає рішення про те, що конкретний суд припинив свою роботу) може призвести на практиці до зловживань та порушень прав суддів.

6. Закон допускає можливість розподілу процесуальних документів без застосування автоматизованої системи документообігу суду, зокрема у разі настання обставин, які об’єктивно унеможливили її функціонування та тривають понад 5 робочих днів (ч. 7 ст. 15 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). При цьому передбачається, що особливості розподілу справ у таких випадках визначаються Положенням про автоматизовану систему документообігу суду.

Враховуючи той факт, що порядок визначення складу суду є невід’ємною частиною судочинства, вважаю, що з урахуванням положень пункту 14 частини 1 статті 92 Основного Закону України, критерії формування складу суду у всіх випадках повинні визначатися виключно законом, а не положенням, яке затверджуватиметься Радою суддів України.

Крім того, відсутність у законі чітких запобіжників, які виключатимуть суб’єктивний фактор у розподілі справ, може призвести до закріплення у відповідному положенні норм, які зроблять процес розподілу справ серед суддів абсолютно контрольованим і залежним від рішення певних осіб, наприклад голови суду.

Незрозуміло, що заважало суб’єкту законодавчої ініціативи закріпити, що у випадку неможливості застосування автоматизованої системи розподіл процесуальних матеріалів здійснюється між суддями у порядку черговості, або шляхом жеребкування, а не робити цей процес абсолютно непрогнозованим.

Венеціанська Комісія прямо зазначала, що процедура розподілу справ між суддями повинна базуватися на об’єктивних критеріях (Висновок CDL-AD (2002)026).

У Доповіді щодо незалежності судової системи CDL-AD (2010)004 Венеціанська Комісія також передбачила, що розподіл справ між суддями має базуватися на максимально об’єктивному та прозорому критерії, встановленому заздалегідь законом.

Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендації CM/Rec (2010)12 державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки також зазначив, що розподіл справ серед суддів суду має здійснюватися на основі об’єктивних попередньо встановлених критеріїв для забезпечення права на незалежність та неупередженість суддів. На такий розподіл справ не повинні впливати сторони у справі чи інші особи, зацікавлені в результатах розгляду справи.

7. Редакцією статті 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що Верховний Суд України у випадках, передбачених процесуальним законом, може розглядати справи як суд апеляційної або касаційної інстанції.

Наділення Верховного Суду України повноваження суду касаційної інстанції не узгоджується із його конституційним статусом. Зокрема, Конституційний Суд України у Рішенні від 11 березня 2010 року № 8-рп/2010 зауважив, що конституційний статус Верховного Суду України не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями касаційної інстанції (абзац четвертий підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини).

8. Закон не передбачає об’єктивних критеріїв для присвоєння кваліфікаційного класу, ставлячи вирішення цього питання у фактичну залежність від рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Зокрема, закріплюючи у частинах 3-6 статті 84 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вимоги про успішне складення кваліфікаційної атестації та обов’язкової наявності певного стажу (наприклад, для 1 класу – не менше 15 років на посаді судді) закон передбачає винятки з цього правила (частини 7, 8 цієї статті):

– у виняткових випадках Вища кваліфікаційна комісія суддів України в інтересах належного здійснення правосуддя у конкретному суді може прийняти рішення про встановлення відповідного кваліфікаційного класу особі, яка має досвід роботи на посаді судді менший, ніж встановлений законом;

– у встановленні кваліфікаційного класу може бути відмовлено з підстав, визначених рішенням Вищої кваліфікаційної комісії України, незалежно від успішного складення відповідного іспиту та незалежно від наявності визначеного цим Законом досвіду роботи.

Відповідні положення не витримують жодної критики щодо наявності корупційних складових.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України не обмежена будь-якими чіткими підставами і може як надавати привілейоване становище окремим суддям, так і відмовляти іншим, керуючись фактично власним волевиявлення.

Необхідно зауважити, що від кваліфікаційного класу згідно задуму суб’єкта законодавчої ініціативи фактично залежатиме суддівська кар’єра, оскільки присвоєння вищого класу дасть змогу судді перевестися до вищестоящого суду, а присвоєння нищого кваліфікаційного класу матиме наслідком автоматичне переведення судді до нищестоящого суду.

Навіщо виписувати у законі положення про «відкриту, прозору та об’єктивну» процедуру кваліфікаційної атестації, змушувати суддів подавати гори документів у вигляді «суддівського досьє», якщо в остаточному підсумку все залежатиме від абсолютно необмеженого законом волевиявлення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендації CM/Rec (2010)12 державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки закріпив, що якщо органи  судової  влади  встановлюють системи для оцінювання роботи  суддів, такі  системи  мають  ґрунтуватися  на об’єктивних критеріях.

Висновок № 1(2001) Консультативної ради європейських суддів щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів передбачає, що органи, які несуть відповідальність за здійснення призначення і підвищення суддів на посаді, повинні розробити, опублікувати і ввести в дію об’єктивні критерії з метою забезпечення того, що відбір і кар’єра суддів базуватиметься виключно на заслугах з урахуванням кваліфікації, моральних якостей, професіоналізму та ефективності.

Венеціанська комісія у пункті 50 Висновку CDL-AD (2010)003 стосовно процедури підвищення судді на посаді також зауважила, що важливим є чітке викладення критеріїв здійснення оцінки з тим, щоб вони не зазіхали на принцип незалежності окремо взятого судді.

У пункті 48 Висновку CDL-AD (2013)034) Венеціанська комісія вже аналізувала ідея повної переатестації суддівського корпусу та зауважила, що кваліфікаційний тест для всіх суддів може поставити під загрозу незалежність суддів, а тому їх слід уникати. Проблеми з кваліфікацією суддів мають вирішуватися шляхом ефективного дисциплінарного провадження в окремих випадках.

Необхідно також зауважити, що окремі положення про зміст суддівське досьє виглядають абсолютно абсурдними, оскільки змушують суддю перетворитися з вершителя правосуддя у людину із секундоміром, оскільки, наприклад, згідно положень частини 3 статті 87 Закону, суддівське досьє має містити інформацію про середню тривалість виготовлення тексту мотивованого судового рішення.

Крім того, враховуючи, що переведення суддів до іншого суду буде здійснюватися за результатами кваліфікаційної атестації та присвоєння кваліфікаційного класу, яка лише щодо суддів апеляційного суду триватиме близько 2 років (пункт 6 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень закону), то фактично до моменту завершення атестаційної перевірки суддям неможливо буде здійснити будь-яке переведення до іншого суду.

9. Закон зберігає складну систему органів суддівського самоврядування, а також квотний принцип відбору представників для участі у роботі з’їзду суддів України. Крім того, делегати на з’їзд суддів обираються не безпосередньо судами, а конференціями суддів.

Зокрема, відповідно до статті 125 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівське самоврядування в Україні здійснюватиметься через:

– збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду України;

– конференції суддів відповідної спеціалізації;

– Раду суддів України;

– з’їзд суддів України.

Таким чином, закон лише ліквідовує ради суддів спеціалізованих судів, залишаючи в цілому систему органів суддівського самоврядування незмінною.

Відповідна система органів суддівського самоврядування вже аналізувалася Венеціанською Комісією та була визнана занадто складною і такою, що потребує спрощення (пункт 97 Висновку CDL-AD (2010)003).

У Висновку СDL-AD (2010)026 Венеціанська Комісія теж рекомендувала зменшити кількість рівнів суддівського самоврядування та уникнути дублювання у повноваженнях її органів.

Крім того, у цьому ж Висновку Венеціанська Комісії рекомендувала забезпечити більш пропорційне представництво суддів на з’їзді, яке б відповідало кількості суддів, які працюють у відповідних судах.

Водночас закон фактично абсолютно виключає самостійну роль місцевих загальних судів у формуванні органів суддівського самоврядування.

Зокрема, відповідно до статті 128 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» делегати на конференцію суддів від місцевих судів обираються не самими суддями місцевих судів, а зборами суддів апеляційних загальних судів. Безпосередньо конференцією обираються делегати і на з’їзд суддів України.

10. Пунктом 10 розділу ІІ Перехідні положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судді можуть бути тимчасово, на строк не більше ніж на 6 місяців, прикріплені до іншого суду того ж рівня в іншій місцевості із збереженням за ним посадового окладу, але без відповідних доплат у прямо передбачених цим пунктом випадках.

Не зупиняючись на аналізі конституційності самого поняття «тимчасове прикріплення», яке не передбачене Основним Законом України та не узгоджується із статусом судді, який є суддею того суду, куди він призначений або обраний на посаду відповідно Президентом або Верховною Радою України, варто також зауважити, що встановлення різного підходу до суддівської винагороди таких суддів є дискримінаційним.

Відповідно до положень статті 137 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода складається з посадового окладу та ряду доплат. Згідно ж положень статті 17 судді в Україні наділені єдиним статусом, а тому встановлення такого різного підходу до встановлення суддівської винагороди є прямим порушенням відповідної вимоги.

Недопустимість встановлення різного підходу до окремих категорій суддів прямо підкреслено і в пункті 30 Висновку Венеціанської Комісії CDL-AD (2013)034 від 10 грудня 2013 року.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеній в абзацах четвертому, п’ятому підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004, порушенням конституційного принципу рівності буде встановлення законодавцем різних підходів у правовому статусі осіб, які не належать до різних за родом і умовами діяльності категорій осіб.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Сейдіч та Фінді проти Боснії та Герцеговина» також передбачив, що дискримінація, тобто порушення рівності, розглядається «як неоднакове, без будь-якої об’єктивної та виправданої причини, поводження з різними особами в однакових ситуаціях».